Ганна Світлична

Повінь

Ревло, хребти здіймаючи горбато,
Несло крижини, паркани, гілки.
За вигоном, що зразу коло хати,
Ішла вода, шукаючи ріки.
І лячним був той дикий вибух шалу
І чорний вал у пінистом стрибку.
Дитинство любе, ти отам стояло,
Пригадуєш, он на отім горбку.
І не було вже ні землі, ні неба,
І десь іржало злякано лоша.
Але струмила, мчала вже на гребені
Твоя шалена вражена душа.
Душа вжахалась, і душа співала,
Об вістря криги розбивалась в кров,
І в розпачі під льодом потопала.
І виринала.
І струмила знов.
Так аж донині.
О далека весно!
О вічна звабо рідних берегів!
Тече потік і піанисто, і весело.
Струмить душа поміж його валів.
                              Ганна Світлична

Світлична Г. І буде лет: Вибране. - Київ: Молодь, 1989. - С. 86.

На світлинах - повінь у Павлограді 1964 р.